Досье личности

Ценность: 2.75 (8)

Симпатия: 2.875 (8)

дата обновления - 2006-08-08

просмотров - 6

БЕРГНЕР Элизабет

Другое имя: Эттель - наст. фам.

Имя латиницей: Bergner Elisabeth; Ettel Elisabeth

Пол: женский

Дата рождения: 22.08.1900

Место рождения: Вена, Австрия

Дата смерти: 12.05.1986 Возраст (85)

Место смерти: Лондон, Англия

Знак зодиака: Лев

По восточному: Крыса

География: ГЕРМАНИЯ.

Ключевые слова: артист, искусство, кино, театр.

Ключевой год: 1930

Элизабет БЕРГНЕР

немецкая актриса. Окончила драматический класс Венской консерватории; дебютировала в городском театре г. Инсбрука. Работала в театрах Цюриха, Берлина, Вены, Мюнхена. В 1924 г. снялась в фильме «Человек евангелия». Затем играла главным образом в любовных мелодрамах, поставленных режиссером П. Циннером. В 1933 г., после установления в Австрии фашистской диктатуры, эмигрировала в Англию, затем в США, где продолжала сниматься в кино. Костюмно-исторический фильм «Екатерина Великая», в котором Бергнер играла Екатерину, был признан в США одним из 10 лучших фильмов 1934 г. Исполняла главные роли в немых кино - «Ню» (1924), «Скрипач из Флоренции» (1925), «Королева Луиза» (1927), «Фрейлен Эльза» (1929), Мечтательные уста (1932), «Никогда не покидай меня» (1933), «Украденная жизнь» (1939), «Зов Парижа» (1942) и др. После 1945 г. выступала на сцене немецких, швейцарских и австрийских театров.
Связи (1)
Источники (1)
  • С. И. Юткевич. Кинословарь в 2-х томах. - Москва, Советская энциклопедия, 1966
Факты (1)

19.02.2011 Ю.А.Белецкий

МИ ПАМ`ЯТАЄМО. Актриса Елізабет Берґнер http://www.zaxid.net/article/71223/ 01:42, 30.07.2010 Задовго до Мерілін Монро і Бриджіт Бардо світ мав іншу кінозірку-сексуальний символ. Хоча поняття сексуальності на великому екрані у 20-30-х роках серйозно відрізнялося від 50-х та 60-х, Елізабет Берґнер, поряд з Марлен Дітріх, була однією з перших кінозірок з вираженою сексуальної привабливістю. Один німецький критик писав 1927-го про емоції багатьох тодішніх чоловіків: "Берґнер є найбільш чарівною та повною версією фатальної жінки (femme-fatale) і я сподіваюся, що нам цю книгу ще довго читати. Дівчинка, яку кожен чоловік хоче удочерити, але про яку він також думає – не без особливої ніжності – як про жінку. Берґнер також відьма, яку, не виключено, треба спалити на вогнищі, як свого часу Жанну Д`Арк, роль якої вона грає. Тому що вона – привид, дух в повітрі, який руйнує спокій і збуджує великі, важливі метрополіси, яка заплутує думки і навіть почуття людей – і не тільки молоді й чоловіків". Лондонська преса 1936 року писала що "ноги Берґнер є одночасно предметом дикої заздрості та безнадійної одержимості кожної дівчини в Лондоні". І не тільки в Лондоні, дівчата в Берліні 20-х - початку 30-х років мріяли виглядати, як Берґнер. Берґнер упритул наблизилася до європейського еталону жіночої краси 20-30-х років. Сама Елізабет підливала масла у вогонь. Коронне амплуа Берґнер - інженю, отака безтурботна дитина-жінка, що в принципі й було втіленням богемного життя, яке її оточувало. Її сценічний одяг часто складався з туніки, зашнурованих високих чобіт, і штанців в обтяжку. На афішах її фільму Берґнер, що грала Жанну Д`арк, була зображена сором’язливою перед "суддями", але її туніка акуратно підібрана, щоб оголити ноги. Сексуальність гри Берґнер революціонізувала навіть класичні твори Шекспіра. Коли вона зіграла в першому англійському кінофільмі за твором Шекспіра, то виразність тіла Берґнер в її ролі збентежила деяких англійських критиків. "Нью-Йорк Таймс" описувала Берґнер так: "Вона досить висока, щоб виглянути з-за півтораметрової шафи. Вона настільки тонка, що найменший вітер може її здути. Вона блондинка, але її очі темні і бездонні. Її волосся коротке і гладке". Берґнер представляла раніше небачений еротичний ідеал актриси, демонструючи складний і примхливий тип жінки. Однак сексуальність була лише одним боком акторської майстерності Берґнер. Крім прекрасних фізичних даних, вона володіла надзвичайним талантом. У 20-30-х роках, гра Берґнер в шекспірівських творах вважалася неперевершеною. Сама вона здобула собі слави найбільшої зірки сцени в німецькомовних країнах. Відомий німецький критик, Герберт Ігерінґ, писав про свої враження після вистави 1923 р.: "Елізабет Берґнер втілювалася з однієї в іншу. Сором’язливість та владність, хлоп`яцтво і дівоча жіночність. Її коліна захоплюють, а емоції надихають. Вона нерішуче простягає руки, і репліка стає відчутною. Її голос надломлений, всі відчувають подвійну трансформацію: з дівчинки в хлопчика і з хлопчика в дівчинку, яку вона грала. Надзвичайна гра!". Запаморочлива, але тендітна краса Берґнер буквально губила чоловіків. Насправді Берґнер на екрані була дуже схожою на Берґнер в житті (у чому, можливо, і полягав секрет її професійної майстерності). Відомий німецький скульптор, Вільгельм Лембрук, для якого Берґнер позувала 20-річною дівчиною, наклав на себе руки, коли Берґнер відкинула його любов. Іншою "жертвою" Берґнер став Олександр Моїссі, відомий німецький актор. Берґнер бавилася з почуттями Моїссі кілька років, також відкинувши його. Поет Альберт Еренштайн також потрапив у сіті Берґнер і до її списку знехтуваних чоловіків: Берґнер спочатку пообіцяла стати його коханкою, але потім передумала. Берґнер приваблювала не тільки чоловіків. Ґрета Ґарбо намагалася спокусити її під час вечірки з Еріхом Марія Ремарком в Голівуді. Коли Ґарбо і Берґнер залишилися наодинці, Ґарбо несподівано поклала руку на груди Берґнер. Берґнер , можливо, за звичкою відкинула домагання. Але, на відміну від чоловіків, велика Ґарбо до цього поставилася досить спокійно, вечірка продовжилася, як ніби нічого не сталося. Берґнер мала репутацію "femme fatale" не тільки на екрані чи в любовному житті. Приєднавшись до австрійської комуністичної партії в 20-річному віці, Берґнер була таємним кур`єром між Белою Куном та австрійськими комуністами під час угорської революції 1919 року. Ліві погляди Берґнер згодом зашкодили її кар`єрі під час післявоєнного маккартизму в США. Акторський талант Берґнер був очевидним ще в ранньому віці: у 13 років вона почала навчання у віденській акторській школі. Дебютувавши у кіно 1923 року, Берґнер стає однією з найяскравіших зірок німецького та європейського кіно 20-х - початку 30-х. Її звали "Ді Цаубере Берґнер" – чарівна, магічна Берґнер. Вона уособлювала свою епоху – гарячу, болісну, інтенсивно-духовну. У 1924 році великий драматург Бернард Шоу наполіг, щоби режисер Макс Рейнгардт взяв Берґнер на головну роль Жанни Д`Арк у фільмі "Свята Жанна" за однойменною п`єсою Шоу. Шоу вважав Берґнер одним із найзначніших талантів свого часу. "Берґнер грала Жанну, як ніби її спалювали на вогнищі, тільки-но завіса була піднята", писав Шоу. Вони удвох зав`язали тісну дружбу. Maрлен Дітріх, для якої Берґнер служила натхненням і прикладом, згадувала про Елізабет так: "Елізабет Берґнер – ідол тисяч і мій кумир тих давніх років, до"Блакитного ангела"... я завжди хвилювалась, зустрічаючись із нею. Спробую пояснити. Інколи зустрічаєш деяких людей і доводитися просто боротися зі страхом - настільки діє на тебе привабливість особистості та імені. Зі мною це траплялося багато разів. А якщо до того ж та знаменитість ще й дуже велика актриса, стає ще страшніше. Поява Берґнер в Берліні наприкінці 1920-го стала якнайбільшою сенсацією. Вона була вже тоді визнаною королевою європейських сцен, тією, яку "часто копіювали, але чиєї Досконалості ніколи не досягли. Коротке волосся і "локон Берґнер" на чолі – це була мода того часу. Вона володіла німецькою у власній манері – акцент на зовсім неочікуванім складі. Вона грала з публікою, зачаровувала її до нестями". Напевно, Марлен Дітріх мала деяку слабкість до всього галицького – Йозеф Рот був її улюбленим письменником. Інша німецька зірка, режисер Лені Ріфеншталь, чиї фільми "Тріумф Волі" і "Олімпія" є класикою нацистської пропаганди, писала у своїх мемуарах із захопленням про день, коли вона зустріла Берґнер: "Берлін любив і шанував Берґнер, як жодну іншу акторку. Вона була справжньою чарівницею. Хто бачив її в п`єсі Шоу "Жанна Д`Арк", ніколи не зможе забути її гру". Альберт Шпеєр, великий промисловець і міністр військової промисловості в нацистській Німеччині, згадував, що Берґнер була обличчям Берліна. Все, однак, перекинулося догори дном через кілька років, коли завзяті прихильники Берґнер стали її головними ворогами. Успіх Берґнер нічого не значив для нацистів, для яких її єврейство було кісткою в горлі. З приходом до влади Гітлера Берґнер вирішила залишитися в Лондоні. Берлінська прем`єра англійського фільму "Катерина Велика" у 1934-му, з Берґнер в головній ролі викликала міжнародний скандал. Квитки на фільм були розпродані в Берліні на багато тижнів вперед, і фільм спочатку пройшов цензуру міністерства пропаганди. Ситуація змінилася кардинально, коли міністр пропаганди Гебельс опублікував наступну заяву в "Фолькішер Беобахтер": "Неарійці, які зникли, втікши за кордон, знову тепер з`являються в німецьких театрах. Ми такого допустити не можемо". Заява супроводжувалась статтею, яка затаврувала єврейських акторів взагалі і Берґнер зокрема. Альфред Розенберг пішов за прикладом Гебельса, написавши в тій же газеті: "Спроба представити в Берліні єврейську емігрантку, особливо таку перекручену, як Елізабет Берґнер, і заробити на цьому німецькі гроші, є антихудожнім прийомом, проти якого ми повинні повстати". Нагнітання істерії спрацювало. Натовп нацистів чекав перших глядачів біля центрального кінозалу Берліна. Перша демонстрація картини відбулася тільки за допомогою поліції. Перед другим показом біля кінотеатру зібрався розлючений натовп. Коли берлінська еліта, а також британський посол, намагалися пробитися всередину кінотеатру, натовп почав скандувати: "Ми не хочемо Берґнер! Ми не хочемо єврейських актрис!". Яйця полетіли в афіші і в будинок театру. До кінця сеансу поліції довелося оточити кінотеатр, щоб дозволити глядачам вибратися із залу. На наступний день картину було заборонено. Геббельс опублікував заяву, що цей інцидент має стати попередженням проти допуску інших фільмів з єврейськими акторами. Берґнер стало яснo, що про повернення до Німеччини і думати не можна. Опинившись в англомовному світі, Берґнер втратила свою головну акторську зброю – мову. Проте вже через рік вона завоювала серця англійської, а потім і американської публіки. Великий драматург, Сер Джеймс Баррі, творець Пітера Пена, зауважив Берґнер під час її вистави у Лондоні. Він запросив її на чай. Незабаром Сер Баррі перервав своє 14-річне мовчання і написав п`єсу спеціально для Берґнер, яка виявилася його останнім твором. Коли Сер Баррі помер, він залишив $ 10,000 для Берґнер "за найкращу гру в моїй виставі, яку я будь-коли бачив". Берґнер була також відома своїм темпераментом і свавіллям. Альфред Хітчкок одного разу був змушений відмовитися від її послуг посередині роботи над новим фільмом. У 1935 році Берґнер прибула на гастролі до США, викликавши величезний ажіотаж. "Нью-Йорк Таймс" писала, що більш працьовитої актриси важко знайти. Берґнер приходила на сцену першою і йшла останньою. "Акторство має бути підсвідомим, інстинктивним. Інстинкт завжди правий, - сказала Берґнер в інтерв`ю, - щойно актор починає думати: а що сказав би персонаж, що зробив би персонаж? - гра стає механічною". У 1936-му Елізабет Берґнер отримала номінацію Оскара в категорії найкраща жіноча роль за роботу у фільмі "Ніколи не залишай мене". Oскара Берґнер не виграла, але варто лише подивитися на компанію голівудських зірок, в якій вона опинилася (Кетрін Хепберн, Бетт Девіс), щоб переконатися, як швидко Берґнер утвердилася в англомовному кіно. Після театральної прем`єри на Бродвеї критик у "Нью-Йорк Таймс" вигукував: "Геній Берґнер очевидний. Вона схожа на ангела. Вона грає як вогняна пір`їнка на театральному небосхилі. Її гра легка, як вітер, вона органічна і велично розкута. Коли вона з`являється на сцені, її вільний дух змушує глядачів забувати світ за стінами театру. Якщо Конгрес воістину настільки повновладний, він зобов`язаний зробити все, щоб Берґнер ніколи не покинула цю країну". Один із найуспішніших фільмів в історії кінематографу "Все про Єву", був знятий за епізодом з життя Берґнер. Фільм отримав 14 номінацій на Оскар – рекорд, який побив тільки 1997 року "Титанік". Сюжет фільму описує правдивий епізод бродвейського періоду життя Берґнер. Виходячи з театру після вистави, Елізабет почала помічати дівчину в червоних панчохах, що завжди стояла біля виходу, просячи автограф. Берґнер вирішила запросити дівчину за лаштунки, де дівчина розчулила серце актриси розповідями про своє сирітство, еміграцію з Англії та любов до театру. Перейнявшись, Берґнер вирішила найняти дівчину на посаду асистента. Через кілька місяців та почала спокушати чоловіка Берґнер і намагалася навіть забрати роль, яку Берґнер грала у виставі (чоловік Берґнер був режисером постановки). Незабаром також з`ясувалося, що дівчина була аж ніяк не сиротою, а народилася в США, і що її англійський акцент був фальшивим. Після війни Берґнер повернулася до Німеччини на деякий час. Вона стала першою актрисою, що отримала Приз Шілера 1963-го за внесок у німецьку культуру. У 1963 і 1965 вона отримала нагороди на Берлінському кінофестивалі. Берґнер знімалася в кіно до 70-х. У 1973-му фільм з її участю "Пішохід" отримав номінацію на Оскара в категорії на найкращий іноземний фільм, і завоював приз Золотого Глобуса. Берґнер померла в Лондоні, у 88-річному віці. Парк в берлінському районі Штеґліц названий її ім`ям. Сучасне опитування у Великобританії поставило Берґнер у двадцятку найкращих акторів своєї епохи, серед таких імен як Кларк Ґейбл, Гаррі Купер і Кетрін Хепберн. Сама Берґнер підсумувала своє творче життя так: "Шилер, Гете, Шекспір, Ібсен, Стріндберг, Гауптман, Чехов, Шоу, Баррі, і ще раз Шекспір - знову, знову і знову". Чому ми розповідаємо про це тут, у рубриці «МИ ПАМ’ЯТАЄМО»? Елізабет Берґнер народилася в 1897 році у Дрогобичі, де була одна з найбільших єврейських громад в Галичині. Її справжнє прізвище – Еттел. Мати Елізабет звали Ганна Роза Вагнер. Її батько Еміль Еттел був місцевим торговцем. Коли сім`я перебралася до Відня, Еміль вирішив змінити прізвище на більш німецьке Берґнер. Родичі Елізабет жили в Дрогобичі до самої війни. Її спроби знайти можливість врятувати їх були приречені. Берґнер була не єдиним вихідцем з Львівщини на презентації Оскара 1936. Пол Муні, який народився у Львові, був номінований на найкращу чоловічу роль того ж року. Берґнер і Муні залишаються єдиними нашими земляками, які отримали номінацію на Оскара. Хоча Муні таки отримав свого Оскара у наступному 1937 році.
Обсуждение
comments powered by HyperComments
Наверх