Досье личности

Ценность: 3.273 (11)

Симпатия: 3.364 (11)

дата обновления - 2016-12-05

просмотров - 12

АЛЕКСИЙ II

Другое имя: Ридигер Алексей Михайлович – в миру

Имя латиницей: Aleksij II; Aleksej Mikhailovich Ridiger

Пол: мужской

Дата рождения: 23.02.1929

Место рождения: Таллин, Эстония

Дата смерти: 05.12.2008 Возраст (79)

Место смерти: Переделкино, Московская область, Россия

Знак зодиака: Рыбы

По восточному: Змея

География: ЕВРОПА, РОССИЯ, СССР, ЭСТОНИЯ.

Ключевые слова: академик, власть, митрополит, патриарх, политика, проповедник, религия.

Ключевой год: 1990

АЛЕКСИЙ II

российский епископ Русской православной Церкви, с 1990 г. – патриарх Московский и всея Руси, академик РАН (1993).

С раннего детства прислуживал в церкви под руководством своего духовного отца Иоанна Богоявленского. В 1944-1947 гг. – старший иподиакон у архиепископа Таллинского и Эстонского Павла, а затем и у епископа Исидора. Обучался в русской средней школе в Таллине. С мая 1945 по октябрь 1946 гг. – алтарник и ризничий Александро-Невского собора в Таллине. С 1946 г. служил псаломщиком в Симеоновской, а с 1947 г. – в Казанской церкви Таллина. В 1947-1949 гг. – студент Санкт-Петербургской Духовной семинарии. 15 апреля 1950 г. был рукоположен в сан диакона, а 17 апреля 1950 г. – в сан священника и назначен настоятелем Богоявленской церкви в Йыхви Таллинской епархии. В 1953 г. окончил Санкт-Петербургскую Духовную академию и был удостоен степени кандидата богословия. 15 июля 1957 г. назначен настоятелем Успенского собора в Тарту и благочинным Тартуского округа. 17 августа 1958 г. – возведен в сан протоиерея, а 3 марта 1961 г. – пострижен в монашество с именем Алексий в Троицком соборе Троице-Сергиевой Лавры. 14 августа 1961 г. назначен епископом Таллинским и Эстонским, с поручением на временное управление Рижской епархией. 23 августа того же года был возведен в сан архимандрита. 14 ноября 1961 г. назначен заместителем председателя Отдела внешних церковных сношений Московского Патриархата. С 1964 г. – архиепископ Таллинский и Эстонский, управляющий делами Московского патриархата, постоянный член Священного синода. С 1968 г. – митрополит Таллинский и Эстонский. С 1988 г. – митрополит Ленинградский и Новгородский. Один из видных деятелей экуменического движения. В 1964-1987 гг. – президент Конференции европейских церквей (с 1987 г. – председатель ее Президиума). 7 июня 1990 г. на поместном соборе в Москве тайным голосованием (166 голосов из 317) избран патриархом Московским и всея Руси под именем Алексия II.

Медиа (6)

АЛЕКСИЙ II в фотографиях:

Связи (5)
Источники (5)
Факты (1)

19.02.2011 Ю.А.Белецкий

Галицькі міфи Патріарха Алєксія Надзвичайно важко писати про публічну людину після її смерті, а ще важче це робити, коли ця людина була високим церковним ієрархом. У нашому випадку складність ситуації підсилюється тим, що топонім «Галичина» в устах покійного звучав виключно в контексті критики. І тільки зовсім недавно Патріарх Алєксій під час свого візиту до України (влітку 2008 року) висловив свою молитовну підтримку постраждалим від повені галичанам. Однак зі смертю 15-го Патріарха Московського закінчилася ціла епоха, чи, скоріше, вона може закінчитись. Тому підбиття підсумків у нашому випадку є справою не надто вдячною, проте необхідною. У статусі Патріарха Алєксій ІІ був фактично ровесником української незалежності. Він очолив Російську Церкву, коли в Україні, а саме в західній її частині, національне відродження увійшло в свою активну фазу. Водночас покійний глава РПЦ був ровесником всіх релігійних процесів в нашій державі, які сформували сучасну нам українську конфесійну карту. В Галичині Патріарх Алєксій не був ніколи. Найближчим до Галичини місцем його першосвятительського візиту було перебування у серпні 1990 року на святкуваннях 750-ліття Почаївської Лаври. Хоч на сьогодні Почаїв знаходиться в межах «галицької» - Тернопільської області, історично ця земля є волинською (останній факт прямим чином впливає на статистику Московського Патріархату в регіоні, але про це нижче). Вже в межах візиту 1990 року глава РПЦ стикнувся з явищем, яке на подальші роки сформувало його ставлення до регіону. Тоді, в 1990-му, до нього звернулася група галицького духовенства з думкою про необхідність надання незалежності - автокефалії - українському православ`ю: для його успішного та ефективного розвитку в нових політичних обставинах. В той сам час у Галичині відбувався й інший процес, який сприяв переформатуванню релігійної карти краю і витісненню з цієї карти структур, керованих Алєксієм ІІ. А саме: відродження Української греко-католицької церкви. Варто також зазначити, що на час візиту Патріарха в Галичині було близько 3 000 парафій Російської православної церкви, які становили близько третини громад цієї Церкви на всій території СРСР. На сьогодні їх кількість заледве перевищує двісті парафій. При тому, що половина всіх громад знаходиться у вже згаданому вище «волинському» регіоні Галичини. Така різка зміна ситуації не могла не дратувати чільників РПЦ, які, зрозумівши, що перемінити ситуацію на свою користь вони не в змозі, вирішили використати її в якості аргументів та ультиматумів в інших стратегічних сферах. Так і були витворені два сучасних міфи Російської Церкви, які стосуються України. Перший - «розгром греко-католиками трьох православних єпархій», другий - «автокефалія для УПЦ є негативним явищем». Перший міф Патріарх Алєксій ІІ зазвичай озвучував у своєму спілкуванні із представниками Католицької Церкви і стосувався він безпосередньо Галичини. Православно-католицький діалог не просувається швидко, але консультації тривають, і вже є значний поступ в цій справі. Якщо католицька сторона, як правило, виступає єдиним голосом в діалозі, то з боку православних - це хор із 14 автокефальних Церков. І часом дехто з учасників співає фальшиво або відмовляється взагалі від виступу. Як правило, мова йде про Російську православну церкву. Історія демонструє: в РПЦ часом можуть бути цілком суб`єктивні цілі, які не збігаються з загальноправославними. Плекаючи традиційну для Росії антизахідну ідеологію, РПЦ неохоче вступає в будь-який офіційний контакт із Заходом, зокрема Римо-католицькою Церквою. Для цього дієвим виявився один старий засіб: якщо ти не бажаєш вести діалог, необхідно висунути протилежній стороні такі умови, які вона не в змозі буде виконати. Тут в пригоді Московській Патріархії і стали греко-католики. Звичайно, втрата 3 000 парафій - це сумна подія. Однак у Москві чудово розуміють, що змінити ситуацію неможливо. І не тому, що влада трьох областей не надасть культових будівель чи ці громади зазнають утисків з боку націоналістичних сил. Ні. Хоч часом такого роду претензії і можна почути, та це всього лиш слова. Головна причина в тому, що не буде кому ходити в ці храми і кому в них служити. Галицький менталітет практично не допускає того, щоб священик не був місцевим. А перехід «генералів без армій» (архиєреїв без пастви) Московській Патріархії вже відомий, і він не робить суттєвих змін на конфесійній карті. Якщо раніше чільникам Московського Патріархату ще вдавалось апелювати до фактів насильства, якими супроводжувалось відродження УГКЦ, то на сьогоднішній день це вже не має ваги. Протистоянь та відкритих конфліктів, які мали місце в 90-х, на сьогодні практично не існує. А віруючі кожної із конфесій мають змогу відвідувати храм своєї Церкви. Про безпідставність звинувачень греко-католиків свідчать і статистичні дані релігійних організацій у трьох галицьких областях. Так, на сьогодні в Івано-Франківській області налічується близько 465 православних парафій (31 - УПЦ МП, 286 - УПЦ КП, 148 - УАПЦ), у Львівській, відповідно, 866 (62 - УПЦ МП, 442 - УПЦ КП, 362 - УАПЦ ), в Тернопільській 634 парафії (124 - УПЦ МП, 223 - УПЦ КП, 287 - УАПЦ). Для порівняння візьмемо Донецьку область, де діє 640 православних громад, чи Житомирську - 767 парафій. Чи можна за такої статистики говорити про розгром трьох православних єпархій в Галичині? Звичайно, ні. Православ`я тут існує, розвивається і в нього є майбутнє. Так, майже всі ці парафії не належать до Московського Патріархату. Але чи в цьому винні греко-католики? Це вже є внутрішньо-православна проблема... Наступним чинником, що підтверджує міфічність тези Московської Патріархії, є відсутність конструктивних пропозицій щодо вирішення проблеми. Окрім слів, що греко-католики повинні повернути захоплені ними у 90-х роках православні храми, нічого не було сказано. За свідченнями російського дослідника РПЦ Миколи Мітрохіна, Російська православна церква до 1990 р. не побудувала в Галичині жодного храму. За виключенням поодиноких будівель, як, наприклад, російський православний Свято-Георгієвський собор у Львові, збудований у 1901 році. Після 1944 року Московська Патріархія, здебільшого, використовувала культові споруди Греко-католицької церкви. У відповідь Патріарх Алєксій ІІ любив дорікнути галичанам за невдячність. В одному зі своїх інтерв`ю він висловився так: «Російська Церква заслужила хоча б слово подяки за ту турботу про прихильників унії, яку вона проявляла протягом післявоєнних десятиліть». Не думаю, що прийняття в 1946 році частини греко-католиків в склад РПЦ було актом турботи. Аналіз всієї повоєнної православної преси та розпоряджень місцевих ієрархів свідчать аж ніяк не про турботу, а тільки про наполегливе намагання викоренити будь-які вияви греко-католицьких традицій в Галичині. Навіть якщо сама Російська православна церква була безсила перед радянським режимом і не могла чинити по-іншому (що є справедливим твердженням), то слід було б сьогодні очікувати від неї засудження діянь Львівського собору. Адже саме існування та розвиток УГКЦ сьогодні свідчать про правдивість додатку «псевдо» у його (Собору) написанні греко-католиками. Однак з уст Алєксія ІІ осудження не було. У зв`язку з подіями 1946 року мені на думку завжди спадав один випадок з української церковної історії. На початку ХХ століття на «великій Україні» відбулося значне пробудження національної свідомості, яке супроводжувалося рухом за автокефальну Православну Церкву. Оскільки духовенство не змогло заручитися підтримкою єпископату в цій справі, то почало діяти самотужки. Такі діяння до сьогодні день однозначно і різко засуджує Російська православна церква, яка не допускає самочинні дії священиків без єпископату. Натомість Львівський собор 1946 року Російська Церква не перестає вважати законним, хоч на ньому не було жодного ієрарха УГКЦ, як того вимагають канони обох Церков. Патріарх Алєксій ІІ відійшов у вічність. Однак, як нічого людина не здатна забрати туди із собою, так він не забрав і цей «галицький міф». Зрештою він, як і решта архиєреїв цієї Церкви, не був «незалежним гравцем», а діяв, чи то пак плив, у загальній течії розвитку Російської Церкви. Однак, будучи предстоятелем Церкви, брав на себе всі її публічні тягарі, нагороди і образи. Як стверджують більшість незаангажованих спостерігачів, Патріарх Алєксій ІІ не робив ніяких рішучих кроків. Але саме на ньому лежала відповідальність за активізацію тих чи інших процесів в Церкві. Тому серед багатьох інших проблем покійний залишив у спадок своєму наступнику і нашу - галицьку. Денис Заремба для ZAXID.NET
Обсуждение
comments powered by HyperComments
Наверх